- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
На дочку, років п’яти, напала гикавка.Мати, мудруючи над стравами, потішено питає в неї:— Хто це тебе, Галочко, згадує?— Не знаю, ік! — дочка знову тіпнулася від настирливої гикавки.— Попий, доню, водички. І пройде.Галинка попила. Але ота причепа не минає.Мати:— Може, тато тебе згадує, повертаючись із відрядження?— М-може, ік!— Не тато, — констатув
(Майже реальна історія)До кабінету ввійшов худорлявий, невисокого зросту чоловік. На вигляд років тридцяти. На обличчі — стурбованість. Він ніяково тупцяв у порозі.Плечистий, коротко стрижений чоловік (певно, одноліток відвідувача), який сидів за столом, порушив мовчанку:— Ви щось хотіли?— Мене звуть Євгеном Івановичем Приступкою. І я — до вас, — я
Скверик…Перші весняні дні. Напрочуд теплий день. Повіває ласкавий легіт. У кронах, виспівуючи, копошаться шпаки.У скверику — дві дамочки. Вигулюють своїх вихованців.У однієї панянки — біла французька болонка.В другої — англійський бульдог.Жінки ходять туди-сюди.Часом мовчки одна одну минають. На відстані. Бо бульдог усе поривається до болонки. Госп
Івану Масотіну (імена в матеріалі змінено) перевалило за п’ятдесят. Жінка з дітьми від нього пішла кілька років тому. Чоловік пиячив, ніде не працював. Аби якось прожити, підзаробляв по сусідах. То дрова поріже й порубає, то город скопає. За його працю з ним розраховувалися то грошима, то самогоном, то салом. Одне слово, хто на що був спроможний.А
Ключ лежав під плескатим камінцем біля ганку. Там, де Павло Багнюк на прізвисько Кувалда (імена в матеріалі змінено) клав його три роки тому. Проте відкривати батьківську хату не поспішав. Повільно обійшов дерев’яний зруб. Шибки на вікнах були цілі. Навіть під дерев’яною стіною лежала бухта іржавого дроту і продірявлене оцинковане корито.Кувалда вд
— Грицько Оверкович Малахольний?— Так, я.— Здрастуйте!— Доброго дня! Хто ви?— Галина Степанівна Дятлик. Ваша електоратка. Дізналася, що ви на «Прямій лінії». Поради роздаєте вашим виборцям. Безплатно. Ось і дзвоню вам.— Слухаю вас.— Жити важко стало…— А кому зараз легко, шановна Дятел?— Дятлик.— Та ото ж.— То як же жити? Як комуналку платити?— Кред
Йду житловим кварталом.Висотки.На лавочці, біля під’їзду, сидять дві бабусі. Точать ляси.Бабки, помітивши мене, замовкли.Проте одна із них, схожа на Бабу Ягу, зикнула мені:— Чого лупаєш баньками? Квартиру хочеш обікрасти?— Ага! — вклинилася подруга Баби Яги. — Пика в нього подозрітєльна! Геть схожий на того вурку, що тоді біля під’їздів крутився, і
— Алло! Газзззззконтора? — Якщо без «ззззззз», то так. — Здрастуйте! — Здрастуйте! Ну і? — Шановна, а з якого це ви переляку мені дві платіжки прислали? Що за ноу-хау? — Ви хамите! — Я ще не «хамлю». Так, з якого… — Одна платіжка — за використаний газ, друга — за доставку природного газу. По трубах. — Так ми за труби платили. — Ви платили
Пенсіонерці Цяточці на мобільний телефон прийшло СМС: «Терміново заберіть 350 тисяч гривень! Дзвоніть за номером…».— Дякую! — зраділо вигукнула стара і… сіла за комп’ютер.А наступного дня пенсіонерка Цяточка набрала номер телефону з отого СМС, що прийшло їй учора.Відповів молодий чоловічий голос:— Це хто?— Дід Пихто! Тобто, бабка Пихто! — Не зрозум
Хоча Степаниду Іванівну (імена в матеріалі змінено) й мучило безсоння, але за звичкою вона лягала о двадцять першій. Вмощувалась у ліжку, вмикала настільну лампу й читала.Домашня бібліотека в Степаниди Іванівни була чималенька. Література — на будь-який смак. Багато книжок уже не раз перечитувала.Було вже близько двадцять третьої. Сон не йшов. А ще