- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Веду синочка свого зі школи.Раптом питає мене:— Мамо, а що оті літери на машині значать?— Як, що? — кажу. — То її номер.— Ні, — хитає головою моє чадо і тицяє пальчиком вище номера легковика. — Оті літери, що на лобовому склі написані?Мене аж льодом обдало. На задньому лобовому склі машини великими друкованими літерами напис: «ПТН ХЛО». А під ним —
Один молодий господар купив кобилу. За пристойні гроші. Уподобаної масті, ставну, добре навчену всяким сільськогосподарським роботам. Запили доброго могорича — як і личить у таких ситуаціях. Наостанок колишній господар кобили серйозно попередив покупця:— Ти, сину, добре слідкуй за нею, бо вона вміє штиря витягувати.— Ну й ви, дядьку, жартівник! — а
До зупинки придибав довготелесий молодик. Із трьома новими целофановими пакетами в руках. Хлопець заклопотано роззирається навколо. І не помічає, що люди, котрі чекають на автобус, з нього тихенько хихикають. Точніше, з його клунків, на двох з яких великими літерами красується напис «Партія регіонів».Не посміхався лише один років сорока-сорока п’ят
Я не про тих, що до нас із півночі закидають. Добре навчених, озброєних, екіпірованих…З тими все зрозуміло. Налетіли. Наробили шкоди. І п’ятами накивали.Це, звісно, якщо пощастить…Я про наших. Диверсантів. Доморощених.Ці шкодять безупинно. І повсюдно.Іду городньою межею до лісу. Душею відпочити.Коли, бачу, знайома інтелігентка попереду мене до пере
Ранок.Із-за лісу викотилося сонце. Заспівали пташки. У вітах придорожніх дерев забавився заспаний вітерець.На узбіччі дороги дядько косить траву:— Вж-ють! Вж-ють! Вж-ють!..Аж раптом:— Коти с-собач-чі! Ходять тут, гадять! Взвзззз… Вззздихали б ви!..Вийшло воно. Заспане, запухле, невмите, розпатлане…Знову верескнуло:— А-киш! Сіла там, каркає! Бидла!С
— Антипе Гавриловичу! А навіщо ви побили репортера Василя Слідопита?— То є неправда!— А що скажете про розповсюджене відео…— То є фікція! Монтаж!— А як насправді все було?— Значить, я йду на обід. Після засідання. Думками окутаний. Бо рішення важливі приймали. Та я не про те. Значить, іду собі спокійно, думаю. Про народ. Коли це позаду, спиною чую,
Йду полем. Праворуч — зеленіють хліба. Ліворуч — свіжовиорана рілля. Трішки далі — перелісок. Буйно зеленіють молоді листочки. Жовтими очицями цвітуть первоцвіти. Над ними бринять бджілки. У небі жайвір співом заливається. Сонечко благодатно світить.Краса!Минув поле. Перелісок. Вийшов на приватні ділянки. Люди на городах копошаться. Орють земельку.
Івасюки переїжджали. Пакували речі. Носили їх до буса. За їх клопіткою роботою із-за куща смородини спостерігало порося. В’єтнамської породи. З самого ранку вклалося під тим кущем і не вилазить. Лише час від часу сердито порохкувало. — Васю, а що з Борькою робитимемо? — спитала чоловіка Галина. «Нарешті й про мене згадали», — зі щемом у серці по
«О-о-оооо-х-х-х…Ну й погода… Цілий день мете. Куди його вже мести? Ні проїхати тобі, ні пройти...Важко… Другий день ллє. Залило — з хати не вийдеш. Ліпше вже мело б…Ох, як погано мені… Ні дихнути, ні продихнути. Палить. Пече вогнем! Ніби хоче на вишкварку висмалить. Хоч би хмарку яку нагнало. Хоч би крапнуло тобі…О, сусіди приїхали. Бізнесмени! Тор
Галина ввійшла до квартири й дихнула паром, який принесла з вулиці:— Хух! Нарешті вдома!І посмішка в неї — аж до вух!Назустріч вийшов її Роман. Хмикнувши, поцікавився:— Чого така весела?— Ех, Романочку, — защебетала дружина. — Таки прекрасна штука — життя! Зніми чоботи.— А сама не можеш?— Ну, Ромчику. Я втомилася.— Ну-ну.— Ну, не сердься, Ром. Сам