- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Ранок.Із-за лісу викотилося сонце. Заспівали пташки. У вітах придорожніх дерев забавився заспаний вітерець.На узбіччі дороги дядько косить траву:— Вж-ють! Вж-ють! Вж-ють!..Аж раптом:— Коти с-собач-чі! Ходять тут, гадять! Взвзззз… Вззздихали б ви!..Вийшло воно. Заспане, запухле, невмите, розпатлане…Знову верескнуло:— А-киш! Сіла там, каркає! Бидла!С
— Антипе Гавриловичу! А навіщо ви побили репортера Василя Слідопита?— То є неправда!— А що скажете про розповсюджене відео…— То є фікція! Монтаж!— А як насправді все було?— Значить, я йду на обід. Після засідання. Думками окутаний. Бо рішення важливі приймали. Та я не про те. Значить, іду собі спокійно, думаю. Про народ. Коли це позаду, спиною чую,
Йду полем. Праворуч — зеленіють хліба. Ліворуч — свіжовиорана рілля. Трішки далі — перелісок. Буйно зеленіють молоді листочки. Жовтими очицями цвітуть первоцвіти. Над ними бринять бджілки. У небі жайвір співом заливається. Сонечко благодатно світить.Краса!Минув поле. Перелісок. Вийшов на приватні ділянки. Люди на городах копошаться. Орють земельку.
Івасюки переїжджали. Пакували речі. Носили їх до буса. За їх клопіткою роботою із-за куща смородини спостерігало порося. В’єтнамської породи. З самого ранку вклалося під тим кущем і не вилазить. Лише час від часу сердито порохкувало. — Васю, а що з Борькою робитимемо? — спитала чоловіка Галина. «Нарешті й про мене згадали», — зі щемом у серці по
«О-о-оооо-х-х-х…Ну й погода… Цілий день мете. Куди його вже мести? Ні проїхати тобі, ні пройти...Важко… Другий день ллє. Залило — з хати не вийдеш. Ліпше вже мело б…Ох, як погано мені… Ні дихнути, ні продихнути. Палить. Пече вогнем! Ніби хоче на вишкварку висмалить. Хоч би хмарку яку нагнало. Хоч би крапнуло тобі…О, сусіди приїхали. Бізнесмени! Тор
Галина ввійшла до квартири й дихнула паром, який принесла з вулиці:— Хух! Нарешті вдома!І посмішка в неї — аж до вух!Назустріч вийшов її Роман. Хмикнувши, поцікавився:— Чого така весела?— Ех, Романочку, — защебетала дружина. — Таки прекрасна штука — життя! Зніми чоботи.— А сама не можеш?— Ну, Ромчику. Я втомилася.— Ну-ну.— Ну, не сердься, Ром. Сам
— Алло!.. Де я? У маршрутці. Додому їду. Ні-ні. Тільки додому! Що? Та ні, люба. Ні граминки. Чого язик заплітається? Тобі здалося. Тут мене так заплели… Ледь дихаю…— Алло! Вибач, люба. Відволікся трохи. Що? Кого вітав із «наступаючими»? Блондинку якусь. Її до мене притисли. Ну, як ти могла таке подумати! Вона на мене навіть і не дивиться. І з її оч
Ми українці — древлян онуки,Є свого щастя ковалі.Нам Бог дав землю, плуга — в рукиДля хліборобства на ріллі.Віки ми ниву засівалиЗерном любові, доброти,Та віру, волю шанували І дружби зводили мости.Хоч гречкосіями нас звали, —Ми маєм долю сироти: В Ярмо неволі нас впрягали,Орда, схизмати і… брати.Ми творим скрізь світлини раю,Шануєм матір, звичаї і
— Ху-х!— Чого так важко?— Спека. Голова не варить.— Треба, щоб варила. То що бажаєте, шановна?— Та поки йшла, то й забула.— Згадуйте.— Якби ж то… Он раніше, добрий чоловіче, один дуст був, і не плуталися.— То вам потрібна отрута проти шкідників?— Ні, ним поливають або обприскують.— Та в нас майже всім товаром обприскують чи поливають.— Та як же ж в
Вирішили ми якось із мужиками зробити альтанку у нашому дворі. Щоб для усіх радість була: із сусідами можна потеревенити, дітей побавити, з друзями «розслабитися». Одне слово — відпочити.Сказано — зроблено. Взяли інструмент, «озброїлися» дошками. Стали клепати… Не минуло й півгодини, як на стук молотка почали виходити сусіди. Заглядають крадькома,