- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
(Інтерв’ю з таким собі цабе)— Іване Івановичу, з якими думками, надіями зустрічаєте новорічно-різдвяні свята?— Ну, рік минулий був нелегкий. Через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників. Але ми його пережили. Це щодо думок. А стосовно надій, то рік прийдешній, так би мовити, рік бугая, буде кращим і веселішим. Ми бачимо перспективи і ресурси. Ту
Фоман зійшов східцями ганку й стежкою затупотів чоботями до сараю.Бачачи миску в руках свого господаря, Полкан бадьоро замотиляв хвостом.Проте, Фоман мав до пса претензії:— Ну що, ледарю, куняєш? А в садку яблуню обтрусили. Спав? Ану, гавкни! Гав, кажу!— Г-гав.— Не чую!— Гав! Гав! Гав!— Отак! А тепер лежати! Сидіти! Встати! Лежати!..— Та досить уже
— Алло!— Ну, чо?— Доброго дня!— Чо, чо?— Петро, це я, Васько!— Поганяло, чоль?— Петро! Ти чого?— Чо нада, мать…— Це — Москва?— Гондурас! Ги-ги!— Вибачте, шанов…— Чо?— Кажу, вибачте.— Ні хрєна нє вьєхал. Чо он лапочєт?.. Ти откуда, іностранєц? Америкос, чоль?— Українець.— Бандєра?! А я-то думаю: вродє на мовє гаварит. Чо хотєл, хахол? Как на мєня ви
Останні офіційні новини в ЗМІ неабияк стривожили працівників фірми «К». Після того вони почали крадькома позиркувати один на одного.А Микиті Несторовичу Башмаченкові саме в цей момент чомусь закортіло вийти в особистих справах. При цьому він кумедно розкланявся, приклавши руку до живота, і з винуватою міною на обличчі сказав:— Мені, того… треба вий
(Гумористична містерія)Ян Янич навіть не второпав, що то за чудернацькі ворота, крізь які його пропустили якісь страховидла.Страх дужче сковував тіло.А тут ще чийсь невидимий голос грізно наказав:— Чого локаторами кліпаєш? Воруши маслаками далі.— Куди? — вичавив Ян Янич.— Он у ті двері, що ведуть до підземелля.Ян Янич скорився. Ноги його запліталис
Огрядна баба Зіна сиділа на лавці під крислатою старою вербою, за якою, кроків за двадцять, схвильовано бігла неширока річечка, і все поглядала на Шпильчину хату.Нервувала:— І що там Сокориха робить? Ні хазяйства, ні… О, виткнулася!Сухорлява і вертка баба Ганна підчухрала до лавки і сіла поряд із сусідкою. Жартома кинула:— Що, вигріваєшся, стара?—
Валентина готувала вечерю.Михайло сидів за комп’ютером.Раптом з кімнати донеслося:— Ох, як ти мені набридла! Ох, як терпець лопає! Ні, не лопає — вибухає!Валентина біжком до кімнати. З-за дверей обережно визирає.Михайло її помітив.— Що таке? — питає в дружини. — Як там вечеря?У Валентининій голові затенькало: «Так оце щойно сказав, ніби до цього ні
Василь обіперся ліктями на сусідський паркан і гукнув Миколу:— Куме! Агов!Микола саме точив сокиру, сидячи на дубовій колоді.— А… Василь. Здоров, куме! — Микола відклав убік сокиру й зиркнув на вікна хати. Напівшепотом сказав: — Моя вдома.— Е-е! — відмахнувся Василь. — У мене інший клопіт. Можна сказати, проблемочка.Микола підійшов до кума:— Ну?— З
Грибів цього року-ууу…Аж нема.Сухо. Трісь-трісь. Під ногами. У лісі.Щось із погодою робиться не те…Або з нею хтось щось робить…Дід Омелько Медуха каже: «Якщо ото темні хмари пливуть небом зі сходу, ото, якщо брати за орієнтир хату баби Солодихи, значить, хмара та до наших дворів не дійде».Здивовано питаю:— Що, баба Солодиха хмару не пропускає?Дід О
(Стара казка на новий лад)Жила собі стара Мати-Коза. І мала вона семеро козенят.Якось Мати-Коза й каже своїм козенятам:— Сходжу до лісу, дітки. Травички свіжої нарву. І трав лікарських. А то ходить пошесть усяка… А ви двері замкніть. Та Вовка в хату не пускайте. Бо як залізе, то всіх вас поїсть! Із кісточками!— Ой, як лячно! — гуртом вигукнули козе