- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
— Так, так, тааа-ак. Реклама. І що в ній? Читаємо: «Увага! Дуже сильна увага! Продаються суперкоци! Дуже рідкісні екземпляри! Практично, унікальні! Коци потрапили до нас у сиву давнину. Із галактики Туманність Андромеди. Коли інопланетяни приземлилися на хуторі Патаракі (щоб перекусити), ось тоді парочка коців і вислизнула з космічного корабля і зн
Вони здибалися за лаштунками сцени.Обидві молоді. Обидві стрункі. Обидві симпатичні. Обидві гонористі…Одну звали Муся Чонада, другу — Маня Ахтитак.Ось вони за лаштунками…Муся Чонада каже Мані Ахтитак:— Я перша виступатиму!Маня Ахтитак їй відказує:— Ні, я буду перша!— Ні, я!— А я кажу — я!— Мені скоро «народну» дадуть!— Ой-ой-ой! А мені — «міжнародн
(Усмішка)— Привіт, Сашку!— Кгм… Не Сашко, а Олександр Олександрич! Тобто, Олександрович!— Та ну?!— Ось тобі і ну!— А чого раптом …дрич? Тобто, Олександрович. Олександр.— О! Я вже депутат!— Та йди ти!— Хе!— Велика шишка!— Так, так, Вітько! — Не Вітько, а, вибачте, Віктор Вікторович.— Невже?! Що, теж депутат?— Ні, Бог милував. Я на тій же посаді. Ста
Хома ліктями сперся на хвіртку і пас очима сусіда Василя. Той попід своїм парканом газонокосаркою косив траву. Хома важко зітхнув. Подумав: «А я свою газонокосарку пропив…» За Василевою хатою завищала циркулярка. Хома на той виск повернув голову. «І циркулярку, морда, пропив…» Дорогою проїхав тракторець. Хома провів його сумним поглядом. «І
Постовий махнув жезлом, однак сіре «Вольво» не зупинилося.Капітан Прудкий миттю скочив у поліцейське авто і рвонув за втікачем.Наздогнав порушника дорожнього руху в кінці наступної вулиці міста.Перегородивши тому дорогу, капітан Прудкий представився, а відтак поспіхом заговорив:— Ви перевищили швидкість! Не зупинилися на вимогу працівника поліції!
Підібрав він мене на зупинці.Балакучий.Одразу й почав:— Підвозив тільки що одного дебіла. Питаю в нього: «Де ставать»? А він: «Де краще»! А мені всюди краще! І чим швидше. Ще якісь гроші пом’яті дав. Дебіл!Сиджу. Мовчу. А що скажу?А він краєм ока на мене зиркає. Мабуть, думає, чи не підхопив, часом, іще одного дебіла?За мостом від зупинки від’їжджа
Марія Данилівна гукає дочку:— Наталю! Ти вдома?— Еге. В коморі я.— Нарви цибулі.— Та зайнята я.— І я коло плити. Наталка зве дочку:— Галю! Галко!— Догукаєшся її, — бурчить Марія Данилівна. Мабуть, з ватагою до річки подалися.— Я їй дам річку! — сердиться Наталя.Вийшла надвір.— Галю! Ти де?— Я тута, — визирнула з-за сараю чорнява дочка, років шести.
Глючак стояв біля вікна і допитливо дивився на стовп. Потім перевів погляд на алюмінієві електричні дроти.На нижньому сидів горобець. На верхньому — шпак.«На якомусь із дротів є фаза, — подумки міркував Глючак. — І вона б’є струмом. Хм, чому ж пташню не б’є? У них же лапи не ізольовані. І вони не в гумових рукавицях. Цікаво, цікаво…»Трохи далі на д
У двері невтомно дзвонили і дзвонили. Невисокий, але міцний статурою Семенюк (імена в матеріалі змінено) навіть спочатку подумав, що дзвінок заклинило. Але підійшов таки до дверей і подививсь у вічко. На сходовому майданчику стояло троє чоловіків. Двоє — молодики спортивної статури, у футболках, джинсах, третій — худорлявий з довгим носом чолов’я
— Наполеон! Наполеон!«О! Почалося! Зараз знову мораль читатиме».— Наполеон!«Та йду вже. Йду» — сердито подумав Наполеон і лінькувато почалапкав до ганку.— Ну, де лазиш?— Няв!— «Няв». А вимазався! Мов той чортисько!— «Ну, це вже занадто», — розсердився кудлатий кіт і хотів уже було дременути в найближчі кущі смородини, за якими була межа. А за тією