- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
До кабінету ввійшов повнотілий, років тридцяти п’яти, чоловік. І тут-таки, зігнувши ліву руку в лікті, а праву, поклавши на її згині, безцеремонно проказав:— Лікарю, мені треба відремонтувати цю «деталь».Лікар машинально зняв окуляри. Спантеличено, широко розкритими очима глипнув на прибулого, і враз вираз його обличчя набрав суворого вигляду.— Ви
— Алло! Я по оголошенню. Гутентаг! — Шпрехен зі дойч?— Шпрехен, шпрехен! Іхбін… бініх…— Коротше, що треба?— Іхбінарбайтен. Ну, арбайтен. Оголошення в газеті прочитав: «Робота в Німеччині».— То слухаю вас.— То ви — українець?— А вас це не влаштовує?— А це не лохотрон?— Ображаєте!— А що вмієте робити?— Копати можу.— А ще що?— Можу й не копати.— Стара
— Ну, здоров, Петровичу!— Добрий, добренький день, Іване Степановичу!— Та не дуже-то він і добрий.— Йой! Та що трапилося, Іване Степановичу?!— Проблеми.— У вас-с?— Та в тебе, Петровичу.— Ну що ви, Іване Степановичу!— Куди голова пропала?— Яка ще голова?— Ота, про яку ти на останньому пікніку верзякав.— Я тоді добряче, того… Нагадайте, будь ласка.—
— Привіт, Іванівно!— Салют, Семенівно!— Ти де?— В акаунті.— У нокауті?— В акаунті, глушмане!— Ну, глухувата трохи.— Знаю. А ти що робиш?— Га?— Що робиш, пень глухий?!— За ноутом сиджу.— Скайп врубила?— Усе на взводі!— А чого я твою фізіономію не бачу? А… Уже намалювалася. Чого плямкаєш?— Бутера жую.— Смачного!— Дякую! А я вчора, Іванівно, шопінг со
— Привіт!— Привіт!— Мене звуть Артемоном.— Хм…— Ім’я дали батьки.— Незвично. Я — Азалія.— Хм…— Я знайшов твій сайт. Ти — нічогенька.— Дякую!— Може, зустрінемося? Віртуальне спілкування мені не дуже подобається.— А я поки до реального не поспішаю.— Чому?— А куди поспішати?— А як я тобі?— Ще не знаю.— А ти і справді симпатична!— Дякую!— І я з тобою о
І його призначили!На високу, височееееньку таку посаду!— Аж не віриться! — мовив він, ввійшовши до просторого, багато обставленого кабінету.Сів у м’яке крісло. Окинув оком довгий і широкий стіл, лакований у темно-коричневий колір. Торкнувся товстеньких тек, невідомо з яким начинням. Солоденько потягнувся і вдоволено видихнув:— Я! Я — володар світу!
— Люба, у нас вимушена відпустка…— Знаю!— Не кричи.— Я не кричу!— Кричиш.— Що хочеш?— Поговорити, люба.— Говори!.. Любий!— Не кричи.— Я не кричу!— Кричиш.— Що треба?— Поговорити.— Говори!— Кгм… У мене є пропозиція.— Штовхай!— Ця відпустка…— Яка?!— Вимушена.— Я це вже чула!— Психологи радять…— Я схожа на психічку?! Га!— Я хотів інше сказати.— Мотай!
Місцина видалася мальовнича! Навпроти — високі гранітні скелі підпирали правий берег. Там, куди на легковику під’їхали рибалки, кущився лозняк, над яким поодиноко стриміли старі верби і груші-дички. А поміж кущами-деревами, на невеличких клаптиках, рясніло-пахтіло розмаїття дикорослих трав.— Красота! — солоденько потягнувся Василь, підступивши до б
На ринок зайшов бородатий чоловік невизначеного віку.Й одразу кинувся до першого-ліпшого прилавка, пожадливо рискаючи очима на розкладений товар:— Дайте…— Олію?— Ні.— Чай?— Не те.— Дріжджі?— Ааааа….— Щербету?— Ум-уууу… — бородатому аж щелепу звело. Дратівливо кинув:— Самі його жуйте!— Хам!— Безсердечна!І «хам» ринувся до іншого прилавка:— У вас… це
— Алло! Мариночко? Привіт, дорогенька кумасю!— Привіт, кумонько!— Як ви там?— Бог милував!— А що у вас?— Ой…— Що таке?!— Та ні, усе добре.— А чого ж так лякаєш?— Так грип же той ходить. З короною.— І з короною ходить, і без неї ходить. Кожної холери треба остерігатися.— Чим, Людочко, займаєшся?— Ікру їм.— Що їси?— Ікру червону.— Непогано живете!— Т