- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Була субота.Стрілки годинника показували полудень.Ось-ось мали з’явитися гості. Подружжя Лисюків. Вони до Кучеренків приходили щосуботи. А якщо в якусь суботу в них і не виходило нанести візит, то обов’язково це робили в неділю.Зрештою, задзвенів дзвоник на вхідних дверях.Галина Кучеренко кинулася в передню.І на порозі постали Лисюки. Нонна і Веніа
— Алло! Петро?— Петро. А це хто?— Не впізнав?— Голос знайомий.— Та Вітько Приндюк!— Несподівано. Де пропадаєш?— У Херсоні.— Далеко тебе занесло. Де взяв мій номер мобільного?— Я — і не дістану?!— Таким же пронирою лишився.— Що є — то є.— Одружився?— Уже й сина маю!— Вітаю!— А ти обзавівся, зрештою, сім’єю?— Сам собі хазяїн!— Невже й досі не приглян
— Салют, Любонько!— Салют!— Як ти там?— Та як усі, Людонько. Одна полоса біла, друга — чорна.— Ой, щось мені не подобається початок нашої розмови. Алло! Чого мовчиш, подруго?— Та думаю, Людко, з якої полоси почати.— З хорошої, звісно!— Ех-хе-хееее… Жизнь!— Це вже добре! Ну-ну?— Була жизнь… Місячні ночі. Кучеряві верби над водою. Солов’ї. Тьох-тьох-
(Бліцопитування)Першим інтерв’юером трапився інтелігентного вигляду чоловік.— Добрий день!— Добрий-добрий! Тільки, будь ласка, мікрофоном так у рота не лізьте! І камеру подалі!— Та ми ніби…— То, з яких ви вибудете?— Телеканал «Здоровенькі були»!— І вам не хворіти!— Це канал…— Запитання давайте!— Як ви ставитеся до глобальної вакцинації проти підсту
Одне слово, я вкотре спробував знайти свою тітку на недалекій півночі. Набрав на телефоні потрібний номер. Почулися довгі гудки. А затим у слухавці хтось засопів, цмакнув, гикнув і стало тихо. І я тут похопився: — Алло! Алло! — Ну, чьо арьош? — Йо-ма-йо! — Чьо, «йо-ма-йо»! — Знову ти, москалику? — Ага, Гондурас! Ги-ги! Я как раз задрємал, а
Ех і краса!Знову сніжок сипле! Сипле і сипле!Уже й чимало його насипало. Усюди — білим-біло!Справжня зима! Давненько такої не було!По правді, уже думалося, що незабаром у нас Сахара буде!Якось один «провидець» сказав, що таке ніби має статися через сто літ. Уже пройшло тридцять. Коли той віщував.Але най він, той знавець майбутнього, здоровий буде!З
— Галло! Ф-фух! Фух! Галло!— Слухаю!— Доброго вам здоров’я!— І вам того ж!— Це адміністрація?— Так.— Я — Ганна Лєксєєвна Пуп.— Кгм… Слухаю вас.— Мені дев’яносто п’ять літечок.— Вітаю!— Але я ще на ходу. Бігаю!— Ще раз вітаю!— Іздіватєльство!— Не зрозумів. Це що вам дев’яносто п’ять лі-лі… років?— Це адміністрація?— Та вона, вона!— Мені, той… Де зна
(Інтерв’ю з таким собі цабе)— Іване Івановичу, з якими думками, надіями зустрічаєте новорічно-різдвяні свята?— Ну, рік минулий був нелегкий. Через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників. Але ми його пережили. Це щодо думок. А стосовно надій, то рік прийдешній, так би мовити, рік бугая, буде кращим і веселішим. Ми бачимо перспективи і ресурси. Ту
Фоман зійшов східцями ганку й стежкою затупотів чоботями до сараю.Бачачи миску в руках свого господаря, Полкан бадьоро замотиляв хвостом.Проте, Фоман мав до пса претензії:— Ну що, ледарю, куняєш? А в садку яблуню обтрусили. Спав? Ану, гавкни! Гав, кажу!— Г-гав.— Не чую!— Гав! Гав! Гав!— Отак! А тепер лежати! Сидіти! Встати! Лежати!..— Та досить уже
— Алло!— Ну, чо?— Доброго дня!— Чо, чо?— Петро, це я, Васько!— Поганяло, чоль?— Петро! Ти чого?— Чо нада, мать…— Це — Москва?— Гондурас! Ги-ги!— Вибачте, шанов…— Чо?— Кажу, вибачте.— Ні хрєна нє вьєхал. Чо он лапочєт?.. Ти откуда, іностранєц? Америкос, чоль?— Українець.— Бандєра?! А я-то думаю: вродє на мовє гаварит. Чо хотєл, хахол? Как на мєня ви