- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
З насіння виросло хтозна-що.Людмила Прокопівна ніби за всіма законами городництва і сіяла, і прополювала, і поливала, і балкон провітрювала. Одне слово, леліяла-доглядала той овоч, а воно росте-женеться! І щось не те, на що сподівалася.Коли ж несила стало терпіти, — схопилася за мобільний телефон.— Алло! Насіннєвий магазин?— Так, слухаємо вас.Людми
«Доброго дня, шановний Кашпір Чумний!Пише Вам Марфа Заблукана. Я переїхала жити на іншу вулицю. І що бачу? А те, що мої нові сусідки ворогують між собою. Одна одну називають відьмами. Жах!Шановний Кашпір Чумний! Ви — відомий екстрасенс. Питання: кого мені більше боятися — ту, з котрою я рідко зустрічаюся і вітаюся, чи ту, котра з мого дому не вилаз
Едуард плаває в басейні. Кроль, брас... На спині погріб. Не поспішаючи — хлюп-хлюп…Коли раптом йому в голову хвиля вдарила. Потім — друга. І якісь дивні звуки.Едуард перекинувся на живіт. Подививсь уперед і ледь водою не захлинувся. На нього пливли два буйки! Сині! Масивні!Наближалися вони швидко. Щоб уникнути зіткнення із водним об’єктом, Едуард (
— Кгм… Алло! Здрастуйте! Ви мене чуєте? — Чую. А ви хто, власне? — Толян Цурило. — Який Цурило? — Коротше, я на стовпі ваше оголошення прочитав. Номер мобільного. Вівчарка у вас пропадала? — А ви її знайшли? — А ви справді дасте дві тисячі премії тому, хто її знайде? — Винагороди. — Ну-ну. То дасте? — Я слова свого дотримуюсь. — Ясненько.
— О! Лариса! Привіт! Сто літ тебе не бачила! Як ти?— Немає чим, Настю, хвалитися.— Весна ж надворі!— Не всім вона красна.— Щось трапилося?— Та ні. Просто нічого нового.— А як Іван твій?— Не кує, не меле. Як завше сама воза тягну.— Так і я, Ларисочко. Таке наше жіноче се ля ві.— Ну, а твій Петро як?— Вилежує лежні на дивані. Знайомі букви вишукує в
Баба Клава підняла слухавку стаціонарного телефону і набрала номер. — Ну-у-у? — протягнув чоловічий голос на другому кінці зв’язку. — А куди я попала? — А хто вам треба? — Зіна. — Нема тут Зіни! От! — Не кладіть трубку! Це баба Клава. — І що вам треба серед ночі? — Знаєте, в мене нєрви, а він уже п’ятий день кричить, як на пуп. Спати не дає
— Алло! Здрастуйте! — Доброго дня! — Це рекламний відділ? — Так. — Ви мені і треба! — Слухаю вас. — Я об’явлєніє давала. Що продаю породистого собаку. — І що? — А те, що я написала, що продаю «кабєля», а ви написали, що «кобеля». — Правильно! — Поясніть. Не поняла. — Виходило, ви продавали кабеля. А кабель — це той, що в землі. — Землян
— Іване Леонтійовичу! Іване Леонтійовичу! Зачекайте, будь ласка!— Ви до мене? — зупинившись, невдоволено пробубонів Іван Леонтійович. — А, це ви!— Я! — на обличчі журналістки посмішка розлилася рікою. — Іване Леонтійовичу, ви від мене втікаєте?— Ні, що ви! Я просто поспішаю. На нараду. До головного.— Так головний же у протилежному крилі коридору.—
Я вже підходив додому, коли почув, що хтось гукає мене. А-а-а, так це ж сусід Дмитро.— Здоров був, Володимире Івановичу,— привітався він до мене, — зайди на хвилину, справа є.Я, не довго думаючи, ввійшов на його подвір’я.— Бачу, Дмитре, у тебе «квітка», закінчив прибудову?— Так, учора хлопці зробили останню роботу, засклили вікна, так от з цього пр
Від наруги в приймака Боліла печінка: Теща мала за пенька, Гризла рідна жінка. Він, як віл, на них робив, На скотину викав, Півня в п’ять годин будив, Щоб прокукурікав. З хутра шуби жінкам шив, Сам ходив у рванні. Він, як вдома, не годив, Та не був у шані. Щоб спочити від жінок І не чути сварки, Заглядав наш приймачок Іноді до чарки.